Сповідь кота - учасника бою під Уварівкою (навіяно - https://vk.com/p_emilchino?w=wall-97008145_4486)
Я кіт, що вижив у боях із ємільчинськими готами.
Холодної осені далекого 2008-2009 року я одиноко метляв хвостиком серед безлюдних вулиць селища. Чорт вхопив мене за бороду і приніс до пожежної частини, де місцеві вогнеборці радо відзначали якесь людське свято.
Календар вказував на листопад, але на душі квітнув березень, тому копіювально-розмножувальний котячий пристрій знаходився у розквіті сил. Мені вдалось зустріти солоденьку кицю, що шукала прихистку і тепла посеред холодів. Учувши спорідненість наших душ, ми радо почали вітати один одного, сповістивши про це всю околицю, чим роздратували не одного людського господаря.
Не залишились осторонь і вогнеборці, які (обов'язок служби!) кинулись на звуки, що долинали навпроти церкви. Та оскільки їхні серця оповив смак бридкої цмаги, а розум знаходився у полоні фантасмогоричних ілюзій, забачивши всього лише нас, ці дужі хлопці навперейми побігли до могили якогось знатного пана (найкраще місце відлити - ніде правди діти!). Однак їхній порив в єдин момент був зупинений грою місячного світла, котре бавилось тінями, що скупчились навколо камінного хреста і пускали сивий дим удаль до зір. "Готи", - перше, що прошептали пожежники. "Коти", - друге, що скавуліли вони, потроху задкуючи до своєї частини. "Вони їх їдять!", - зрадливо крикнув хтось, і всі чимдуж дременули геть, погубивши на своєму шляху берці, костюми і совість, що так і не випорожнила зайву сечу з міхурів та голів. Тіні біля могили заметушились - їхній підступний план викрито!
Та зло мусило бути покаране. Я із своїм новоспеченим серденьком грудьми закрили прохід до сполоханих здорованів, слід від яких позначався лише лентами із неперетравлених помідорів та бульби, і вступили у нерівний бій із армією неформалів. "Мої кігті - бритви, мій хвіст - дубинка!", - підбадьорював себе я і чимдуж мекегелив ворога. "Вперед, кохана, ми майже загнали їх у склеп, до пекла!", - і гамселив з усіх сил тих, кого затяті рятівники назвали готами.
Та, очікувано, сили були нерівні. Людські істоти збились докупи і накинулись на нас, підсмаживши мені дупу окурком Winston Silver. Я заволав від розпачу - новеньке пальто в прямому сенсі годилось тільки коту під хвіст! Ще кілька метких ударів - і кров бризнула по щойно наметеному снігу. Рятуючи свій пухлий задок, я вхопив кохану і щосил дременув у хащі дореволюційного кладовища, куди людські ноги не заходили десятки років. Зализуючи рани, ми провели там залишок ночі, і на ранок нам явно було не до програми уроків біології дев'ятого класу...
Ми розійшлись, і я більше ніколи не бачив свою бойову партнерку. Наступного дня колеги на смітнику тільки й вели мову про те, що героїчні пожежники майже врятували котів, але не встигли відбити їх у війська готів, яке очолювала якась грізна...
Я ніколи нікому не розповідав про те, як воював. Як не отримав статус учасника бойових дій. Як мене залишили без медалі, а пожежники відбулись лише легким переляком та обісраними трусами.
Я каюсь у вчиненому, адже з тих пір значно більше котів загинуло у холоді та голоді, у річках і ставках, у садках і лісах від рук дбайливих господарів, що не бажали їх доглядати та брати на себе тягар піклування про пухнастих друзяк, ніж у боях із готами.
Мій час на Землі підходить до завершення, і я хочу дати лише одну настанову своїм нащадкам: бережіться людей та їхніх улесливих радощів; собори душ своїх бережіть...собори душ!
